Образование государства — вспомним, как это было. Государство лад

БЕСПЛАТНО ответим на Ваши вопросы
По лишению прав, ДТП, страховом возмещении, выезде на встречную полосу и пр. Ежедневно с 9.00 до 21.00
Москва и МО +7 (499) 938-51-97
С-Петербург и ЛО +7 (812) 467-32-86
Бесплатный звонок по России 8-800-350-23-69 доб.418

Державний лад Паризької комуни - Государство, право, экономика, история

Попри те, що основними виборцями депутатів Паризької комуни були трудящі, характер державного ладу був далекий від марксистського і більше схилявся в сторону демократії ніж до "пролетарської диктатури".

Вибори до Комуни проходили в умовах загального виборчого права (для чоловіків). Версальський контрреволюційний уряд закликав бойкотувати вибори, і в буржуазних та аристократичних кварталах столиці відсоток тих, хто взяв участь у голосуванні, був незначним.

Комуну обирали в основному трудящі прошарки населення. До її складу увійшли найбільш видатні члени ЦК Національної гвардії - Варлен, Дюваль, Журд, Ед, Вайян та ін. Усього було обрано 86 депутатів. 21 з них пізніше відмовилися від своїх мандатів, оскільки здійснювана Комуною політика не задовольняла цих людей. Зрештою в Раді Комуни залишилися 25 робітників та 31 представник від інтелігенції і службовців.

Це був блок пролетарських та дрібнобуржуазних революціонерів. Більшість у ньому становили дрібнобуржуазні угруповання: нові якобінці, бланкісти, прудоністи, радикали. Активні діячі Паризької федерації І Інтернаціоналу (федералісти) в Раді Комуни перебували у меншості. Найближче до марксизму стояли Л. Верлен, Л. Френкель, Ежен Потьє - майбутній автор тексту «Інтернаціоналу».

Додаткові вибори відбулися 16 квітня, вони посилили присутність радикальних елементів в Раді Комуни.

Подібно до ЦК національної гвардії, Комуна розглядала себе не як муніципальний орган Парижа, а як центральний революційний уряд усієї Французької республіки. З правової точки зору це був нонсенс. Керівну роль в Раді Комуни протягом усього періоду її існування зберігали бланкісти, прихильники дрібнобуржуазного революціонера Огюста Бланкі. Ні він сам, ні його оточення не мали скільки-небудь чітких уявлень про характер майбутньої влади. Рішення приймалися методом спроб і помилок.

Комуна приймала закони, відповідно була вищим законодавчим органом. Але сама ж Комуна здійснювала і виконання цих законів, тобто виступала і вищим виконавчим органом. Це поєднання в особі одного політичного центру вищої законодавчої і виконавчої влади марксистська думка пізніше потрактувала як «одну з визначних рис Комуни як держави нового типу», зразка для наступних «пролетарських революцій».

Офіційне проголошення Комуни відбулося 28 березня 1871 р. Тоді ж було сформовано 10 комісій, 9 з яких мали чітко визначену компетенцію: фінансова, освіти, юстиції, зовнішніх зносин, праці, промисловості та обміну, суспільних служб, оборони, суспільної безпеки. Роль об'єднавчого центру узяла на себе особлива Виконавча комісія, до якої увійшли делегати інших комісій. 1 травня на її базі був сформований Комітет суспільного порятунку.

В діяльності комісій діяв принцип колегіальності при обговоренні питань та персональної відповідальності за виконання прийнятих рішень. На чолі кожної комісії був поставлений делегат (член) Комуни, наділений широкими повноваженнями. У своїй діяльності комісії спиралися на актив, передусім профспілковий. Особливо налагодженою була практика співробітництва з активістами там, де це дозволяли обставини, наприклад в роботі Комісії промисловості та обміну. Вдалою була діяльність Комісії освіти, яка зуміла прорвати блокаду невизнання і знайти спільну мову з викладачами шкіл, в т. ч. і вищих.

Париж було розділено на 20 округів, на чолі яких стояли муніципальні мерії, що в свою чергу підпорядковувалися Раді Комуни.

Комуна завершила розпочатий Центральним комітетом національної гвардії злам старої буржуазної державної машини і заклала початок створенню «держави нового типу». На підтвердження рішень Центрального комітету були офіційно скасовані постійні армія та поліція.

Старий державний апарат, що майже одностайно став на шлях саботажу, був практично негайно замінений новим. На другий день після свого проголошення Комуна оголосила про втрату законної сили усіх розпоряджень Версальського уряду. Було введено виборність зайняття усіх посад: державні службовці обиралися народом, були підзвітні народу, і могли в будь-яку хвилину бути відкликані народом зі своїх посад - принаймні, в теорії. 2 квітня Комуною було прийнято декрет про встановлення максимальної заробітної плати державних службовців. В середньому ж заробітна плата службовців повинна була наближатися до оплати праці кваліфікованого робітника, не перевищуючи 6 тис. франків на рік.

Інтереси боротьби з Версальським урядом, складність внутрішньої та зовнішньої обстави зумовили реорганізацію апарату державної влади, його еволюцію в бік централізації управлінських функцій. Якщо на першому засіданні Комуни було погоджено, що склад її президії (голова, 2 заступники, 2 секретарі) обирається на тижневий термін, а повноваження Виконавчої комісії обмежуються «проведенням у життя усіх декретів Комуни й усіх постанов інших комісій. Вона нічого не повинна робити без відома Комуни», то уже через місяць було створено орган з надзвичайними повноваженнями. 1 травня 1871 р. було оприлюднено декрет про утворення Комітету суспільного порятунку.

Стаття 3 декрету зазначала, що цьому органу з 5 осіб «надається найширша влада над усіма делегатами та комісіями, він буде відповідальний тільки перед Комуною». Загалом централізація управлінського апарату, посилення авторитарного характеру революційної влади диктувалися логікою боротьби. Штати відомств було скорочено (до 75%), для вступу на деякі посади пропонувалося пройти конкурс або витримати іспит на професійну придатність.

Самого лише революційного ентузіазму і навіть широкої підтримки мас, як виявилося, не було цілком достатньо для здійснення функцій управління. І хоча привілеї чиновників були скасовані, встановлено максимум їх заробітної плати (і тим самим відсторонено від управління класово ворожі елементи), Комуна була змушена особливо турбуватися про кадровий підбір управлінців. Так, зокрема, було піднято найнижчі ставки для державних службовців - це уже здійснювалося декретом від 2 квітня.

Революційний нігілізм швидко змінювався реалізмом і в інших питаннях революційного державного будівництва. Як вказувалося вище, і ЦК Національної гвардії й сама Комуна спершу розглядали себе в якості уряду усієї Французької республіки. Зрозуміло, сподіватися, що уся нація погодиться визнати над собою суверенітет столичного муніципалітету, обраного лише частиною населення Парижа, особливо не доводилося.

Тому 19 квітня було розроблено і опубліковано план державного перетворення Французької республіки - «Декларацію до французького народу». Республіка визнавалася найбільш правильною формою правління. Усім комунам на території Франції мала бути надана повна автономія, а «кожному французу - повний розвиток його сил і здібностей як людини, громадянина і працівника». Республіка мала об'єднувати ці вільні комуни, організовані за зразком Паризької, їх автономні права повинні були обмежуватися в одному - інтересами сусідів і держави в цілому. Невід'ємними правами кожної окремої комуни оголошувалися:

1) комунальний бюджет (встановлення оподаткування і статей витрат), усі місцеві служби, включаючи поліцію, управління майном комуни;

2) призначення і відкликання усіх місцевих чиновників і посадових осіб;

3) «повна гарантія свободи особи, свободи совісті та свободи праці»;

4) постійна участь громадян у справах комуни, яка б забезпечила їм вільне волевиявлення і вільний захист своїх інтересів;

5) організація міської оборони та національної гвардії з правом обрання та зміщення командирів.

У цій же Декларації 19 квітня підкреслювалося, що «Париж не вимагає собі більше ніяких місцевих гарантій за умови, що в центральній адміністрації - зборах делегатів союзних комун - він знайде здійснення на практиці цих же принципів». Така постановка питання може розцінюватися як фактична відмова Паризької комуни розглядати себе в якості уряду усієї республіки при збереженні претензій на політичне лідерство: «Париж залишає за собою право провести у себе, якщо він буде вважати за потрібне, адміністративні й економічні реформи, яких вимагає його населення, створити установи, що сприяють розвитку і поширенню освіти, продуктивності праці, обміну і кредиту і зробити владу і власність загальним надбанням» (!).

Ідеї самоврядування набули великої популярності в 60-70-х роках XIX ст. завдяки поширенню анархізму. Декларацію 19 квітня слід розглядати швидше як анархістський, а не марксистський, документ. Нечітке окреслення компетенції майбутньої «центральної адміністрації» можна розцінювати як додаткове свідчення відсутності у революціонерів чітких уявлень про майбутнє їх влади.

Декларація закликала народ до здійснення «комунальної революції» (на заклик Парижа спроби встановити комуни здійснювалися в Ліоні, Гаврі, Льєжі та ін. містах). Чи була б така революція, в разі своєї дуже малоймовірної перемоги, революцією пролетарською і соціалістичною? За логікою марксистів, анархізм - дрібнобуржуазна політична течія. Відповідно, і комунальну революцію слід розглядати як дрібнобуржуазну, а не соціалістичну.

Революціонери Парижа вважали свою справу лише початком «комунальної революції», яка знаменує «нову еру експериментальної, позитивної й наукової політики та кінець старого чиновництва та клерикального світу, кінець мілітаризму, бюрократизму, експлуатації ... усього того, що підтримувало рабство пролетаріату» (Ленін).

Справді, на обмеженій території французької столиці вдалося на 72 доби «скасувати» стару армію, стару поліцію, старе чиновництво. Однак створити ефективні нові органи управління виявилося набагато важче.

Тут далося взнаки не лише ідеалістичне ставлення до держави. Чого, наприклад, вартий декрет від 29 березня, який в п. З оголошував: «Всі, здатні до військової служби, громадяни вступають у ряди національної гвардії». Чи, знову-таки для прикладу: Декларація від 19 квітня про збереження єдності Франції, яка надалі не буде результатом «деспотичної довільної та обтяжливої централізації». Нова влада наївно переоцінювала власні можливості, силу опору пануючих класів та їх державницької організації, силу звички, традиції. Звідси - закономірна прірва між деклараціями та діями.

Доходило до парадокса: Декларація Комуни до французького народу 19 квітня проголошує: «повна гарантія прав свободи особи, свободи совісті ... постійна участь громадян у справах комуни через вільне виявлення своїх поглядів, вільний захист своїх інтересів», а днем раніше Комуна постановляє «закрити газети «Вечір», «Дзвін»,

«Суспільна думка» і «Суспільна користь». Комуна часто, навіть в одному й тому ж документі, проголошує діаметрально протилежні принципи: загальнодемократичні, анархістські та ті, що пізніше будуть розцінені марксистськими істориками як «диктатура пролетаріату на ділі».

Загалом, розглядаючи питання про державний лад Паризької Комуни, слід обережно ставитися до тези про його нібито «пролетарський» характер. Ні Рада Комуни, ні голови її важливіших комісій не були ані комуністами (в сучасному розумінні слова), ані «пролетарськими революціонерами». Держава, яку вони мріяли побудувати, мала б куди менше рис «пролетарської диктатури», ніж демократії, а впливи анархізму, прудонізму, бланкізму на дії та наміри її провідників були куди сильнішими від марксистських.

Друга деталь, на якій варто було б акцентувати увагу - це тенденція до посилення централізації влади в ході боротьби з версальським режимом. Щоправда, самі комунари сприймали її як тимчасову. Для прикладу, в самому Парижі управління усіма 20 округами перейшло до рук особливо призначених депутатів Ради Комуни (а не до місцевого самоуправління, як передбачалося на початках), та цей крок розглядався як тимчасовий і такий, що не зачіпає принципів самоуправління.

Звернемо увагу і на ту обставину, що в певних випадках Комуні вдавалося вирішувати окремі соціальні проблеми навіть більш ефективно, ніж відлагодженому апарату буржуазної держави. Так, передача функцій охорони суспільного порядку до рук Національної гвардії сприяла різкому скороченню проявів злочинності.

За 72 дні існування Комуни в Парижі не відбулося жодного серйозного злочину. Вдалося також відносно налагодити освіту. Разом з тим, основна маса питань управління комунальним господарством була фактично провалена. Незначним був і авторитет Комуни за межами бунтівної столиці, особливо неприязно до неї ставилося французьке село. Революційний уряд так і не зумів налагодити постачання продовольства, забезпечити нормальне функціонування транспорту і зв'язку тощо.

Ця держава не була повноцінною і в тому розумінні, що не зуміла дати своїм лояльним громадянам задовільного забезпечення тих функцій, задля яких взагалі існує держава: сприятливого міжнародного становища, стимулювання поступального розвитку економіки, захисту законно надбаної власності від безпідставних реквізицій тощо. І справа тут навіть не в тому, що Комуна «не встигла» - сам суперечливий характер цієї влади не дозволяв навіть припустити, що усі поставлені завдання можуть будь-коли бути виконані за умови дотримання проголошених принципів.

Через півстоліття з подібною дилемою зіткнуться Ленін і Сталін.

В порушення раніше проголошених принципів «свободи» і «демократії», вони почнуть вирішувати питання побудови «пролетарської держави» засобами червоного терору, насильницької «колективізації» села, фантастичної розбудови системи ГУЛАГу.

studentu.info

Суспільний і державний лад Риму в період принципату

Принципат - монархія в обліку Римської республіки. Формально зберігались деякі республіканські установи, фактично влада належала імператору.

Убивство Цезаря не означало відновлення республіки. Бруту і Кассію довелося втікати з Риму, фактичним господарем міста став найближчий друг Цезаря консул 44 р. до н. е. Марк Антоній. У 42 р. до н. е. при Філіппах у Македонії Брут і Кассій були розбиті, що означало повну й остаточну поразку прихильників старої сенатської республіки. В самому Римі було встановлено 2-й тріумвірат у складі Марка Антонія, Октавіана (молодий родич Цезаря, усиновлений ним) та Лепіда. На відміну від 1-го, цей тріумвірат був затверджений народними зборами. Тріумвіри розгорнули кривавий терор проти тисяч прихильників республіки. Ними знищено 130 сенаторів та понад 2 тисячі вершників.

В результаті внутрішнього конфлікту тріумвірат розпався й Октавіан винищив своїх колишніх соратників. 13 січня 27 р. до н. е. Октавіан розіграв у сенаті й на народних зборах сцену складання з себе надзвичайних повноважень і «відновлення» республіки. Однак сенатори умовили його залишитися при владі, наділивши Октавіана почесним титулом Августа. Октавіан Август (27 р. до н. е. - 14 р. н. е.) намагався, на відміну від свого усиновителя, якнайменше підкреслювати монархічний характер своєї влади. Тому він називав себе «першим серед рівних», або принцепсом, оскільки його ім'я стояло першим у списку сенаторів. Саме тому й увесь лад, що склався за Августа та існував у період ранньої імперії, отримав назву «принципату». Його можна було б визначити як монархію під виглядом республіки.

Сенат і усі республіканські установи зберігалися. Октавіан демонстрував свою повагу сенаторам і 13 разів обирався консулом. Мав також владу трибуна, був верховним жерцем, отримав почесний титул «батька вітчизни». Всі республіканські посади зосередилися в одних руках.

Крім цього, Август володів і вищою військовою владою (старовинне військове звання «імператор» було включене до складу його титулів та імені). Магістрати фактично стали чиновниками принцепса. Посади претора, едилів, народних трибунів втратили реальне значення. Магістрати почали отримувати платню від принцепса, від нього ж залежав термін їх перебування на посаді. В руках імператора зосередилася необмежена влада: видання законів, командування військом, вища адміністративна і судова влада. Режим його особистої влади підтримував розгалужений апарат таємної поліції, донощики в політичних справах отримували четверту частину конфіскованого майна.

За Августа була скорочена армія, але створена т. зв. преторіанська гвардія, яка становила особисту охорону імператора. Роль народних зборів різко зменшилась. їх функції перейшли до принцепса і Сенату. Вже Цезарем було встановлено майновий ценз в 1 000 000 сестерціїв для членів Сенату. Склад сенаторів поповнювався з-поміж осіб, що висунулися на державній службі. Формально Сенат міг видавати закони, призначати й зміщувати магістратів, включаючи вибір і зміщення самого принцепса. Одночасно Сенат був і вищою судовою інстанцією. Насправді ж, за винятком нетривалих періодів, коли відбувалася зміна імператорів і династій, роль Сенату була номінальною.

Разом із сенаторами верхівку суспільства становили вершники. Майновий ценз для цієї категорії становив 400 000 сестерціїв. Як правило, це були офіцери й чиновники, у чиєму володінні перебувало середнє, за римськими поняттями помістя - близько 100 га орної землі. Стосовно плебсу, починаючи з Августа, проводиться політика «хліба і видовищ». Населенню Риму щедро роздаються даровий хліб, олія, вино, дрібні суми грошей, для нього влаштовують пишні ігри й видовища (наприклад, «морські» бої гладіаторів у гігантському штучно виритому ставку), але народ вже усувають від будь-якої участі у політичному житті.

Відносно рабів імператорами проводиться політика терору і насильства. Побоюючись нових повстань, подібних до виступу Спартака, імператор Август вводить закон, за яким смертній карі підлягають усі раби, які в момент убивства господаря перебували у маєтку. Одного разу (61 р. до н. е.) за вбивство знатного римлянина було страчено усіх міських рабів цієї людини - 400 чоловік. Власті пішли на цей крок навіть всупереч обуренню усього населення Риму,- як рабів і вільновідпущеників, так і вільних людей.

Імператор Адріан (117-138 pp. н. е.) уже не прагнув до нових захоплень і звертав особливу увагу на внутрішнє зміцнення держави, в першу чергу на розвиток адміністративно-бюрократичного апарату. За його указом господар за безпричинне убивство невільника мусив платити штраф. Найжорстокіших рабовласників примушували продавати своїх рабів. Однак у кожному маєтку існували свої внутрішні в'язниці. Рабів, що провинилися, часто примушували працювати, закутими у кайдани. Примусова праця була малоефективною. Тому підприємливим рабам дозволяють (ніби від імені господаря) мати своє майно, набувати кораблі, відкривати торговельні заклади. Таке майно називається пекулієм. Особливого поширення набув пекулій у сільському господарстві. Господар раба забирав собі левову частку прибутків з пекулія, міг у будь-який час відібрати його.

Але старе римське право забороняло рабу продавати чи купувати будь-що, брати позику, наймати чи здавати в оренду худобу чи реманент. Поступово відбувається зняття обмежень для рабів - пекуліатів, що відповідало інтересам власників пекуліїв. Надалі, уже в період т. зв. домінату, це приведе до перетворення колишніх рабів у колонів.

Вільне населення провінцій у 212 р. н. е. добивається прав римських громадян. Зрозуміло, що найбільше від цього виграла провінційна знать, яка поповнила ряди сенаторів і вершників. Однак простий люд у провінціях важко переносив римське панування. У селян відбирали землю для римських поселенців. їх продавали у рабство за борги, обкладали поборами, головним чином на користь армії. Тому в багатьох провінціях (Галлія, Британія, Африка - І ст., Палестина - II ст.) спалахують великі повстання проти римського панування. І навіть після надання прав римського громадянства становище низів залишалося складним. Дрібні землевласники були обтяжені численними податками, вони були змушені брати участь у тривалих військових походах. Це вело до розорення селян. Частина їх йшла до війська, де рядовий міг дослужитися щонайвище до центуріона (сотника), а офіцерський корпус складався з сенаторів та вершників.

«Золотий вік» Римської імперії був нетривалий. У 192 р. в результаті змови загинув останній імператор династії Антонінів - Коммод. Після його смерті розпочинається громадянська війна, на престол одночасно претендують кілька імператорів. Переможець Семптимій Север (193-211) стає першим «солдатським імператором». Його влада має відверто військовий характер. Але рядовий солдат отримує змогу дослужитися до командних чинів і звання вершника. Таким чином, перед ним відкривається можливість не лише військової, але й цивільної кар'єри. Север заповідає синам: «Живіть дружно, збагачуйте солдатів і не звертайте уваги на усіх інших». Начальник гвардії (префект Преторія) не лише здійснював командування військом, а й очолював адміністрацію, суд. Зрозуміло, що доля таких «солдатських імператорів» значною мірою залежала від армії та її командувачів.

У середньому кожний із солдатських імператорів перебував при владі 4 роки. Після убивства останнього з імператорів династії Северів влада деякий час перебувала у руках Максиміна - колишнього пастуха, який вступив на службу простим воїном. Та й він був невдовзі убитий, і імператори почали змінюватися на престолі з калейдоскопічною швидкістю. Внутрішня нестабільність імперії призводить до частих наскоків варварських племен: готів у Причорномор'ї, франків і аллеманів у Галлії, саксів у Британії, маврів в Африці. Від Риму відпав ряд провінцій - Галлія, Британія, Іспанія, на сході утворилося Пальмірське царство. Криза вимагала реформи усієї державної й суспільної організації.

studentu.info

Доклад - Державний лад Карфагену

ЗМІСТ

Вступ

1. Державний лад Карфагену

2. Судова влад Карфагену-вплив звичаєвих норм

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Держава Карфагена — одна з найбільших держав старовини. Її вплив на історію Середземномор'я був куди значнішим, ніж можна судити по книгах, присвячених античній епосі, адже увага їх авторів незмінно зосереджена на долях Древньої Греції і Риму. Упродовж декількох віків Карфаген залишався наймогутнішою державою в Західному Середземномор'ї. Він належав до тих небагатьох античних міст-держав, яким вдалося підпорядкувати собі величезну територію.

В той же час історія Карфагена відома нам надзвичайно погано. Ми можемо судити про неї лише по відгуках ворожих карфагенянам народів. У нас не збереглося письмових джерел, залишених самими жителями міста. Війна не лише стерла з лиця землі одне з найбільших міст Середземномор'я, але і перетворила на попіл і прах усі його літописи. Місто стало легендою, примарною тінню, відблиском накопичених і розточених багатств. Місто стало ім'ям, і ім'я замінило йому історію.[2,96]

«Карфагеняни, — писав Плутарха, грецький друг римських цезарів, — народ суворий і похмурий, боязкий в пору лих, жорстокий в пору перемог. Вони наполегливо тримаються своїх поглядів, строгі до самих собі і не знають радощів життя». Проте в правдивості опису Плутарха слід сумніватися. Жоден народ не виглядає так, як його прагнуть бачити закляті вороги. Та все ж до історії карфагеняни увійшли саме такими.

Їх затаврували і ошельмували їх супротивники — римляни. Усе ненависне римлянам, усе що вони засуджували, усе, чого боялися, — усіма цими якостями вони наділяли в надлишку карфагенян. І якщо римські письменники, особливо історики, користувалися чорною фарбою, то завжди у них була спокуса розфарбувати цією фарбою горде, гордовите місто, переможене Римом з такою працею.

1. Державний лад Карфагену

Тексти Карфагену, що дійшли до нас, надзвичайно мізерні і одноманітні. В основному це — присвятні написи. Адже ми знаємо також, що карфагеняни були авторами деяких філософських систем, що збагатили античну культуру. Карфаген жив напруженим духовним життям, що залучало до нього увагу греків. По деяких припущеннях, в Карфагені існувала піфагорійська школа. Збереглися імена окремих філософів Карфагену — Мильтіада, Антена, Годія і Леокрита. Судячи по іменах це були греки, що оселилися в Карфагені. Проте можна лише здогадуватися про те, коли вони жили. Чи відшукаються коли-небудь папіруси з їх творами, як знаходяться, наприклад, папіруси з п'єсами старогрецького комедіографа Менандра в єгипетських пісках?

Можливо, найбільш зважений твір, що оповідає про Карфаген, — «Політика» Арістотеля. Для грецького ученого державний устрій Карфагена був чи не ідеальним. Якщо в грецьких полісах невпинно виникали конфлікти, то в Карфагені, здавалося б, самі передумови їх були ліквідовані.[1,112]

Влада в Карфагені належала олігархам. Місто колективно управлялося найзнатнішими сімействами. Одним багатство приносила земля, їх земельні володіння; іншим — море, заморська торгівля.

Закони республіки Карфагена заважали честолюбцям захопити владу в країні. Тут не було вищої посади що дозволяла зосередити у своїх руках усю повноту військової і цивільної влади. Так, полководці не могли диктувати свою волю народові Карфагена. Як правило, вони не могли навіть укладати мир або оголошувати війну; ці питання знаходилися у веденні ради старійшин. Воєначальники були відносно вільні лише у виборі стратегії і тактики ведення війни.[3,45]

Найвищим органом влади вважалося народне зібрання, але воно віками не грало ніякої ролі. До нього волали лише в дні міжусобиць що спалахували іноді в Карфагені. Тоді народ вирішував суперечку, слухняно йдучи за однією із сторін, що беруть участь в розбраті.

Управляла Карфагеном рада старійшин, що поповнювалася з людей знатних і багатих. Чисельність його з часом мінялася. Аж до V століття до нашої ери рада, очевидно, складалася з десяти старійшин; пізніше — з тридцяти і, нарешті, з трьохсот. Старійшини вирішували усі питання міського життя.

У виборах ради брали участь усі вільні карфагеняни — ремісники, дрібні торговці, лікарі. Втім вільних людей в Карфагені була меншість — біля третини населення; іншу частину складали раби і чужоземці — особисто вільні люди, що знаходилися на положенні грецьких метеків.[4,89]

Державний устрій Карфагена хвалили багато античних філософів і історики: Платон, Арістотель, Полібій, Ісократ, Цицерон, Ератосфен. Усі вони звеличували Карфаген як зразок внутрішньополітичної стабільності і часто порівнювали його із Спартою.

Жителі Карфагена користувалися різними перевагами. На відміну від іншого населення республіки, вони не платили податки і податі. Військова здобич — прямо або побічно — розподілялася лише серед них. Отже, цивільний світ в Карфагені багато в чому зберігався завдяки тому, що народ Карфагена збагачувався за рахунок завойованих територій.

Велику частину фінансового і військового тягаря несли корінні жителі тутешніх місць — лівійці. Карфагеняни відносилися до них, як до скореного народу. Лівійці платили непомірно високі податки, їх дітей закликали в армію і посилали воювати на околиці держави Карфагена, а їх громади були позбавлені всякої самостійності.

Час від часу за диктат доводилося платити: в Лівії спалахували бунти; у військову пору вороги карфагенян, висадившись в Африці, завжди могли розраховувати на підтримку лівійських племен.[3,54]

2. Судова влада Карфагену-вплив звичаєвих норм

Особливе місце серед старійшин займали два суффета (греки звали їх «царями»). Вони очолювали державу. Повноваження суффетів не цілком ясні. Точно відомо, що вони не могли оголошувати війну і не розпоряджалися державною казною. Вважалося, що суффети не повинні були належати до одного і тому ж роду, щоб не встановилася диктатура. Проте це правило не завжди дотримувалося.[2,54]

У число суффетів потрапляли лише люди знатного походження, авторитетні і багаті — судновласники великі купці і землевласники. За словами Арістотеля, суффети були «обирані на посаду не лише на підставі їх благородного походження, але також і по їх майновому цензу» («Політика», пер. С. А. Жебелева). Перебування на державних посадах не оплачувалося, а, навпаки, вимагало значних витрат, які були по кишені тільки багачам.

Суффети обиралися щорічно. Кандидати щосили підкуповували виборців. «У карфагенян, — писав Полибій, — відкрито даючи хабарі, отримують посади». У римлян подібний вчинок карався смертю.[1,23]

Після 450 року до нашої ери, коли влада в Карфагені допитався захопити один з найзнатніших родів — рід Магонів, інші аристократичні сімейства добилися установи «ради ста чотирьох» — колегії, в яку входили сто чотири судді, — і наділили цей орган судовими і фінансовими функціями.

«Рада ста чотирьох» розбирав діяльність суффетів, полководців і старійшин, а також судив їх. Члени ради часто виявлялися людьми жорстокими і упередженими; страх перед ними примушував старійшин і суффетів діяти на догоду суддям. Майно, репутація і навіть життя громадян знаходилися в руках цієї ради. Його члени призначалися довічно з колишніх магістратів республіки. Кожен з них був невразливий, бо за ним стояла уся рада — головний оплот олігархії Карфагена.

Подібна система була введена, щоб перешкодити встановленню в Карфагені тиранії. Під контроль «ради ста чотирьох» була поставлена діяльність полководців, адже вони могли повести війська проти Карфагена, щоб захопити владу в місті. Будь-яке перевищення ними повноважень негайно каралося. За словами грецького історика Діодора, розп'яттям або вигнанням з Карфагена карали далі того, чия діяльність заслуговувала лише на докір.[4,65]

Страх раптової кари паралізував волю полководців; рідко хто з них прагнув воювати. Починаючи з IV століття до нашої ери територіальна експансія Карфагена майже припинилася. Карфаген міг створити імперію, подібну до Римської, але його правителі самі своєю підозрілістю присікли почини.

Висновок

Тепер само ім'я «Карфаген» овівають похмурі легенди. Воно будить в пам'яті неприємні асоціації: підступність і жорстокість, зрада і боязкість, скупість і лінь, розкіш і смерть. Здається, усі демони греко-римского світу знайшли притулок в місті на іншому березі Середземного моря, в місті, яке на усіх морських берегах змагалося з римлянами і греками, кидало їм виклик, перемагав, але, врешті-решт, був скрушний. І нічого не залишилося на його попелищі, лише зла пам'ять прокляття і сіль — сіль, якою римські солдати засіяли саму землю Карфагена, щоб вона ніколи не приносила плодів, щоб ніхто не міг тут жити. Сходи тут дав один наклеп.[2,54]

За два століття завоювань, що перетворили Римську республіку на найбільшу імперію старовини, римляни не обходилися ні з одним ворогом так нещадно, як з Карфагеном. Під захистом Риму знову розцвіли Греція, Сирія, Єгипет, Іберія (Іспанія). Лише земля Карфагена залишилася мертва. Здавалося, удари солдатських сандаль втоптали в камінь і пісок сам дух великого вільного міста, віками що не знало царів.

Тут сама пам'ять — чистий аркуш. Рукописи бібліотек Карфагену спалені або загублені. Усе загинуло. «Можна лише позаздрити римському історикові Саллюстію, який повідомляв, що з пунічних книг, — скільки він бачив їх? — йому перевели оповідання про те, „які люди жили в Африці спочатку, які переселилися туди згодом і як вони змішалися між собою“ (пер. В. О. Горенштейна). Саллюстій вислухав і детальну історію основи Карфагена, але у своєму творі вважав за краще про неї „умовчати, чим говорити мало“, назавжди залишивши нас в невіданні.[1,24]

Список використаних джерел

1. Толкачова Н. Є. Звичаєве право: Навчальний посібник. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет“, 2006. – 367 с.

2. Жидков О. А., Крашенинникова Н. А. История государства и права зарубежных стран. Часть 1. — М., 1996

3. Кашанина Т. В. Происхождение государства и права: учебное пособие. — М.: Высшее образование, 2009. – 358 с

4. Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2001. – 384 с

www.ronl.ru

Вопросы и задания к главе 4



1. Рассмотрите процесс эволюции политического строя России в XV—XVII вв. Можно ли говорить, что основные тенденции этого процесса носили универсальный характер?

Политический строй в России в XV – XVII вв. развивался от сословно-представительной монархии к самодержавию и от самодержавия к абсолютизму. В царский титул включается слово «самодержец», снижается значение Земских соборов (последний созыв – 1653 г.), меняется роль и состав Боярской думы и др.

Да, можно сказать, что эти тенденции носили универсальный характер, так как в европейских странах так же шел процесс усиления королевской власти и становления абсолютизма, что выражалось в концентрации законодательной, исполнительной и судебной власти в руках наследственного монарха, выстраивании унифицированной иерархической системы центральной и местной власти, непосредственно подчиненной монарху, в передаче права распоряжаться налоговой системой и финансами монарху, становлении и развитие чиновничье-бюрократического аппарата, который именем монарха осуществляет административные, финансовые, судебные и иные функции и др.

2. Как происходил территориальный рост Российского государства? Каким образом, на ваш взгляд, расширение территории сказывалось на развитии хозяйства и отношениях государства и общества? В чем этнографическое и хозяйственное своеобразие таких территорий, как Среднее и Нижнее Поволжье, Сибирь и Левобережная Украина?

Территориальный рост Российского государства происходил как в следствии военных захватов (Казанское ханство, Астраханское ханство, Левобережная Украина), так и мирными путями освоения земель (Дикое поле, Сибирь).

Расширение территории положительно сказывалось на развитии хозяйства, страна получила новые посевные территории, полезные ископаемые (Сибирь), а также торговые пути.

Среднее и Нижнее Поволжье были населены татарами, тюркоязычными (чуваши и башкиры) и финноязычными народами. Сибирь была населена различными народами, занимавшимися охотой и рыболовством, это были якуты, сибирские татары, эвенки, нанийцы, ненцы и т.д. Левобережная украина была населена казаками, украинцами, белорусами и др.

3. Сумели ли правители Московского государства к XVIII в. реализовать на практике концепцию «Москва — третий Рим»?

Да сумели. Суть этой концепции в том, что Москва должна была стать центром «истинного христианства», объединить всех верующих и стать государством равным Риму и Константинополю. На деле действительно к XVIII в. Россия смогла включить в свой состав значительную часть православного населения и стать центром христианской и политической жизни Восточной Европы.

4. Как менялась роль церкви в жизни российского общества? Какие проблемы возникли в отношениях между государством и церковью? Каковы были последствия церковного раскола в русском православии?

Церковь сыграла важную роль в объединении страны. Ее иерархи выступали за единство земель, стремились примирить князей. После падения Византии родилась идея о том, что Московскому государству суждено стать преемником великих христианских империй.

Однако сближению интересов государства и церкви мешала проблема монастырского землевладения. По мере увеличения пожалования земли дворянам князья стали ощущать недостаток угодий.

В XVII в. важные изменения произошли в положении церкви. Церковь все больше подчинялась государству. Началось все это с патриарха Никона, который предпринял попытку подчинить светскую власть духовной.

Идею вселенской церкви Никон использовал для проведения церковной реформы. Целью реформы было «возвращение» русского православия к канонам византийской церкви путем установления единого порядка в богословии и обрядовой практике. Для патриарха проведение церковной реформы означало еще и гарантию тесного союза церкви и государства. Одобрив реформы, церковный собор 1666 г., проходивший с участием православных патриархов, осудил претензии Никона на власть и отстранил его от патриаршества. Это был шаг, подготовивший подчинение церкви государству.

Нововведения Никона и решения собора вызвали сопротивление ряда священников и мирян, которые считали истинным лишь старое московское богослужение (их стали называть старообрядцами). Они полагали, что именно на Москву Бог возложил особую миссию — спасение всех православных. А если греческие, украинские или сербские богословы возьмутся исправлять на свой лад московские богослужебные книги, Русское государство окажется под властью иноверцев. Подобные представления были осуждены официальными церковными властями, и старообрядцев стали считать раскольниками. Преследовавшиеся старообрядцы бежали на окраины страны. Спасаясь от наступления «антихриста» (поначалу таковым считали Никона, затем — царя Петра), они устраивали массовые самосожжения.

В целом церковный раскол ослабил позиции православной церкви, которая перестала быть единой и еще больше подпадала под влияние государства.

5. Что связывает культуру Древнерусского государства и Московской Руси XIV—XVII вв.? В чем проявилась преемственность и в чем своеобразие культуры Московского государства?

После татаро-монгольского нашествия на земли Древнерусского государства многие достижения и памятники искусства были уничтожены. С падением Киевской Руси не был использован путь включения в христианскую цивилизацию, приобщения к европейским ценностям. Происходит формирование московской субкультуры, в становлении которой большую роль сыграл геополитический фактор: срединное положение между цивилизациями Востока и Запада и непримыкание ни к одной из них, перемещение центра страны на северо-восток. На новой почве произошла задержка в развитии переселенцев из Киевской Руси. Под покровительством церкви вырабатывается национальное самосознание. В результате наложения православных ценностей на языческую культуру формируется определенный тип человека.

Социально-политическая система, формировавшаяся в Великорусском государстве несла на себе черты сильнейшего восточного влияния, особенно с середины XIV века, когда Орда приняла ислам. В то же время нельзя преувеличивать значимость этого восточного компонента в политической и социальной культуре Московской Руси, особенно в сфере мировоззрения. Страна оставалась христианской, и драматические события истории восточно-христианской церкви оказали решающее влияние на формирование той системы ценностей и картины мира, которые были характерны для средневековой России.

resheba.com

Образование государства — вспомним, как это было

Термин «государство» употребляется очень часто, а о том, что он означает, и как государства сложились, сегодня мало кто вспоминает. А вот постоянный комментатор ресурса nstarikov.ru, член ПВО и муниципальный депутат из Санкт-Петербурга, Вадим Викторович Рыбин не толко вспомнил, но и написал материал. Который предлагается вашему вниманию.

Возникновение государства

Удивительно, но современные правоведы, не говоря уже об остальных людях,  в своём большинстве не знают, или не помнят об основах государства и права. Что такое государство? Чем оно отличается от остальных общественных образований? Является ли, например, современная Испания государством, а король Испании — государем?

Предлагаю, чтобы разобраться, обратиться к истокам. Практически, эта статья — воспоминание о школьном курсе основ государства и права времён СССР.

Жили — были древние люди. Жили племенами, родами, и семьями.

Когда у них стали возникать товарные излишки, они начали ездить к своим соседям менять свои излишки на чужие. Возник товарообмен. 

Когда в товарообмене стало участвовать более двух сторон, его участники стали договариваться о постоянных местах товарообмена. Например, на слиянии рек.

Вслед за товарообменом возникли товарообменные споры. Вслед за спорами — правила их разрешения, прообраз закона.

Но закон на каждый случай не напишешь. В ходе разрешения споров выявились самые рассудительные люди, заслужившие всеобщее уважение — судьи. Уже не все участники товарообмена отвлекались от дел на разрешение споров, а только судьи. Возможно, судьями были старейшины — самые мудрые и опытные. К тому же, старейшины уже не могли сами работать, и всё равно находились на иждивении у трудоспособных своих потомков.

Не забудем про язык. Приезжающие для товарообмена люди могли говорить на разных языках. Для товарообмена это не помеха, а вот для разрешения споров нужно хорошо понимать друг друга. Значит, все должны говорить на языке судьи.

Но не все слушались судей. Некоторые хитрецы пытались обмануть других, а судиться отказывались, зная, что они не правы. Судьи стали призывать участников товарообмена к применению силы к мошенникам и обманщикам. Но людям не нравилось то и дело отвлекаться от своих дел, не хотелось пострадать в драке со злоумышленниками. Возникла потребность  в «силовом ведомстве». Часть мужчин согласилась отказаться от своих обычных дел, и заниматься только принуждением участников товарообмена к соблюдению закона и к подчинению судьям. Назовём этих мужчин стражами.

Но стражами не могли быть дряхлые старики. Это были вполне трудоспособные мужики, которым нужно было кормить свои семьи. Поэтому пришлось всем участникам товарообмена скидываться на содержание стражи. Возникли правила такой складчины, возникли и мытари — люди, занимающиеся сбором с приезжих на товарообмен купцов содержания для стражи и для судей.

Для упрощения товарообмена и взимания пошлин появились первые деньги, но о них — ниже.

В тех местах товарообмена, где были справедливые законы, разумные судьи, хорошая стража, умеренные сборы и надёжные деньги — торговля бурно развивалась. 

В других же местах, где чего-то из перечисленного не хватало, торговля чахла.

Конечно, появились и первые разбойники. Грабить лучше сразу много, а много излишков — в местах товарообмена. Пришлось людям огораживать места торговли от разбойников. Возникли города.

Тогда разбойники стали грабить купцов на подъезде к городам. Купцы стали просить стражу догнать и покарать разбойников. Но на всё — и на защиту города, и на разъезды в поисках разбойников — стражи не хватало. Пришлось стражу увеличивать, и защищать купцов от разбойников вдоль торговых путей. А затем и по всей округе городов — в полях и в лесах.

Все люди радовались, что с приходом стражи жить стало безопаснее, и участвовать в содержании стражи стало всё население окрестностей городов, а не только участвующее в товарообмене. 

Так ездила стража с судьями по землям, ловила разбойников, судила людей в их спорах, собирала подати, возможно и товары какие-то с собой возила — до тех пор, пока не встречалась со стражами и судьями из соседних городов. Там они договаривались о пределах своих сударств.

Да, слово «государство» и означает «его сударство». Где он судит. То есть, строго говоря, главами первых государств были судьи. Мудрейшие и самые уважаемые люди.

Таким образом, необходимые признаки государства:

— закон и судебная система,

— органы принуждения к исполнению закона,

— государственный язык,

— налоги и казна,

— денежная единица,

— земли (территория),

— вооружённая сила для защиты земель от разбойников и от вооружённых сил соседних государств.

Другими словами, моё сударство — это земли, на которых сужу я, по своему закону, на своём языке, в своих денежных единицах, и где я могу силой заставить подчиниться моему суду.

Отдельно разберёмся, почему в своём сударстве сударь не допускал чужих денег.

Обычно первыми деньгами были слитки ценных металлов — золота и серебра.

К судьям часто обращались для разрешения споров о размерах слитков, о чистоте металла. Тогда судьи стали клеймить слитки своей печатью. Так возникли монеты. 

При возникновении сомнений в подлинности монеты люди обращались к судьям, клеймившим эти монеты. Если к судье обращались с просьбой определить подлинность монеты с клеймом другого судьи, он разумно отсылал к тому судье, чьё клеймо стоит на монете — ведь своё клеймо он знает, а чужо — нет.

Слитки с клеймом стоили дороже слитков без клейма, поскольку они надёжнее. За подделку клейма, то есть за фальшивомонетчество, в старину обычно варили людей живьём, это считалось тяжким преступлением. Возникла разница в цене слитков с клеймом и без него. Эту разницу судья присваивал себе, как плату за надёжность, за ответственность за подлинность слитка и его вес. В современном языке эту разницу называют сеньораж.

Чем больше слитков золота и серебра заклеймил судья, тем больший сеньораж он получил в свою казну. Тем больше он нанял стражей, лучше их вооружил, лучше укрепил свой город. Каждый судья стремился отчеканить как можно больше монет, и препятствовал хождению в своём сударстве чужих монет.

Но один человек не мог справляться с возросшими обязанностями — и судить людей, и руководить стражей, охранять свои земли от набегов разбойников, считать казну, собирать подати. Тогда старший судья назначил судей, назначил воевод, мытарей, счетоводов — а сам стал князем. Оставив за собой право верховного суда — то есть верховную власть. По-французски — суверенную власть. Власть, над которой нет другой власти, кроме Бога.

Нам пришла пора вернуться в современность и разобраться. Например, является ли Испания государством? Суверенен ли король Испании? 

Практически, самовольно он не может ничего. Ни издать закон, ни наложить на закон вето. Не назначает судей. Не может судить. Не чеканит монету.

В споре с испанцем о том, является ли их король королём, последним доводом испанца был такой: «наш король встречается с другими королями, и они признают его». 

Что ж, пусть признают. Но признаем ли мы? Кого можно признать королём, а кого «как бы королём»? Какая страна независима полностью, а какая — лишь частично?

Надеюсь, что повторение основ возникновения государства поможет читателю самостоятельно разобраться в сложных вопросах современной политики и экономики.

Вадим Викторович Рыбин

nstarikov.ru

Старая сказка на новый лад - ГОСУДАРСТВО

17 comments — :

Это, на краешке тарелки не "тонкий ломтик бекона", ли?))Чё-то уже утомлять эта тема стала, честное слово... Пусть уже эти опарыши жрут опарышей. Чё их меню ворошить?Хотя, есть одна интересная мысль. А есть ли салат, включающий в себя, рецептурно, тонкие ломтики бекона? А соответствовал ли он наименованию?Кстати, какова судьба повара, чё-то не слышно. Его не назначили губером или министром, по их обычаю?

"опарыши жрут опарышей" - хорошеее выражение. Обидно только, что нами правят черви, которые жрут червей.Надеюсь, что повара не съели :)

Мне не обидно. Я думаю, как изменить ситуацию с шизофренической на логическую и жизнеутверждающую.Повара могли и сожрать. Каннибалское начало в этих существах сильно.

За чсто аборигены съели Кука? :) (Cook - по-английски "повар")

За то же, за что, к сожалению, не посадили на кол, в своё время, некоего "володеньку-проклятого". Имхо.

Не посадили на кол? Как это по садистски... Нет, чтобы "не утонул случайно в Финском заливе из-за сердечного приступа" :)

))

Или его не съели зайцы-мутанты в Шушенском? :)

Там и до сих пор довольно экологичненько всё. Откуда им взяться?А ты ошиблась... Я не того володеньку-то имел ввиду. Был и другой, на тыщу лет пораньше. Ты же спросила, за что аборигены съели? Так вот, за то же самое...

Так ты про этого:А про "Андреевский крест" ты слышал? Так вот, мой покойный первый муж в своё время высказал идею, что Андрюшу Первозванного наши предки распяли на двух перекрещенных берёзках, связанных между собой. Которые потом, соответственнно, развязали и ... (не буду сообщать кровавые подробности)

Да, похоже, что это этот... Хотя, не факт, что типаж восстановили правильно. Маманя-то у него была, того...А про крест слышал, ага.

Малка, дочка хазарского раввина. А по другой легенде - дочка древлянского князя, которому княгиня Ольга столицу при помощи птиц сохгла.

Везде, обязательно, в таких случаях, должно быть как бы две версии. Одна из них - "всё объясняющая". Строить такие "вилки" - самое продуктивное решение для сокрытия и размывания.

Но еаким же м акаром Святослав, который этот самый каганат уничтожил, повёлся на раввиниху?

Не знаю я... Не знаю. Хотя, я знаю многих неплохих людей, кого спермотоксикоз сподабливал на не самые правильные поступки. Возможно, оно так и получилось...Я там аудиоверсию песни последней выложил, кстати.

Послушаю

Ржал

rusistka.livejournal.com